Перша половина XIX століття стала для Варшави початком глибоких і незворотних змін. Місто виходило за межі ремісничих майстерень і торгових складів. На його околицях одна за одною виростали споруди нового типу: фабричні корпуси, мануфактури, виробничі комплекси. Це відбувалося в часи існування Королівства Польського, коли країна була під владою Російської імперії. Тоді перші паростки індустріалізації пробивалися крізь складний адміністративний і митний ґрунт. Інвестори, переважно польська шляхта й купецтво, шукали можливості зменшити залежність від іноземних товарів і вибудувати власну виробничу базу. У той час біля підніжжя Віслянської Скарпи з’явився об’єкт, який став першим паровим млином у Королівстві Польському. Ця стаття на warsaw-name.eu розповідає про будівництво, інноваційні технічні рішення, власників та складну долю промислового об’єкта.
Передумови появи парового млина
Солець на початку XIX століття був промисловим передмістям Варшави. Там розташовувалися склади, броварні, заводи. У 1817 році в тій місцевості відкрилась урядова мануфактура з виробництва килимів і вовняних тканин, а 1823-го — хімічна фабрика. Транспортне значення кварталу суттєво зросло після 1823 року, коли через Солець проклали вулицю Єрусалимські алеї, що полегшила сполучення між берегом Вісли та вищими частинами міста. Дещо раніше відкрили Новоєрусалимську дорогу. Її створили для того, щоб спростити транспортування товарів із порту на Солці до районів, розташованих нагорі.
В атмосфері розвитку промислового середовища в 1825 році сформувалась організація «Товариство зернових виробів». До нього увійшли впливові землевласники та промисловці, серед яких були графи:
- Замойський;
- Бнінський;
- Малаховський;
- Гутаковський;
- Забелло.
Їхньою метою було перероблення зерна в промислових масштабах та скорочення залежності польського ринку від посередників. Флагманським проєктом товариства стало будівництво парового млина — технологічно нового підприємства для всього регіону.
Початок будівництва
Проєкт об’єкта розробив Адольф Шух — архітектор, який був сином Христіана Шуха, знаного майстра садово-паркового мистецтва. Будівництво млина розпочалось у 1826 році на ділянці, розташованій з південного боку від Новоєрусалимської дороги. Місце для споруди обрали невипадково. Близькість до річкового порту забезпечувала стабільне постачання зерна. Близькість до нових транспортних шляхів дозволяла швидко й без зайвих витрат доставляти готову продукцію до міста.
Поруч із головним корпусом звели дерев’яні зернові склади, яким надавали імена святих:
- Генрика;
- Юзефа;
- Томаша;
- Петра.
Подібна практика була характерною для великих промислових комплексів того часу. Таким чином полегшували організацію внутрішньої логістики.
Інноваційні інженерні рішення
Центральним елементом млинового комплексу була парова машина — технологія, що на той час була новою для Королівства Польського. Первісна установка відповідала тодішнім промисловим стандартам, однак після пожежі 1851 року її замінили. Під час відбудови змонтували нову спарену 120-сильну парову машину у двоциліндровій системі Вульфа — конструкції, запатентованій ще 1804 року. Вона була визнана найнадійнішим рішенням для тогочасних масштабних виробництв.
Система Вульфа передбачала роботу двох циліндрів різного об’єму в єдиному термодинамічному циклі: пара розширювалася послідовно в циліндрі високого тиску, а потім — низького. Це забезпечувало значно вищий коефіцієнт корисної дії та менші витрати палива порівняно з однорівневими машинами тієї доби. Завдяки цьому потужності вистачало не лише на жорна. Та сама машина приводила в рух олійню й лісопильню. Фактично вся виробнича інфраструктура живилася від єдиного механічного джерела. У першій половині XIX століття такий підхід вважався технічно прогресивним та економічно виправданим.
Розквіт підприємства при Штайнкеллері
Пйотр Штайнкеллер належав до кола людей, які фактично формували економічне обличчя тодішньої Варшави. Його підприємницькі інтереси простягалися далеко за межі млинарства. Штайнкеллер інвестував у вугільні копальні та металургійні підприємства Сілезько-Домбровського басейну, організував мережу кур’єрського сполучення, що охоплювала головні тракти Конгресувки та сусідніх земель.
У самій Варшаві Штайнкеллер просував модернізацію міської інфраструктури, зокрема впровадження дерев’яної бруківки. Він був радником Банку Польського та старшиною варшавської біржі. Його ім’я асоціювалося з найамбітнішими промисловими проєктами епохи.
Придбавши млин на Солці в 1837 році, підприємець швидко перетворив його на багатогалузевий виробничий комплекс. Крім борошна й хліба, там почали виготовляли навіть карети та диліжанси, які мешканці Варшави невдовзі почали називати штайнкелерками (steinkelerki).
Комплекс почав стрімко модернізуватися. Над берегом Вісли встановили портовий кран для швидкого перевантаження товарів, а між пристанню та паровим млином проклали рейки, якими вагони з зерном тягнули коні. Так у Варшаві з’явилася перша заводська кінна залізниця — технічне нововведення, що прискорило роботу підприємства та майже усунуло виснажливе ручне транспортування сировини.
У 1856 році відкрили цех, де випікали дешевшу й доступнішу продукцію, ніж у більшості міських пекарень. На території підприємства також діяли бондарня, фабрика з виготовлення фанери та виробництво кахлю. Відтоді промисловий комплекс остаточно перетворилося на один із найбільших багатопрофільних промислових осередків Варшави.
У 1847 році вартість підприємства оцінювали в понад 280 тисяч рублів — колосальну на той час суму. Однак дедалі сильніша конкуренція із закордонними товарами та митна політика поступово підривали прибутковість виробництва. Якщо в 1842 році на підприємстві працювали 72 робітники, то вже через чотири роки їх залишилося лише 41.
Пожежі, банкрутство та занепад
Історія млина на Солці виявилася напрочуд драматичною. Пожежі переслідували промисловий комплекс із майже фатальною регулярністю. Великі займання стались:
- у 1851 році;
- у липні 1854-го;
- 28 липня 1866-го;
- у 1869 році.
Кожна катастрофа не лише завдавала збитків, а й змушувала власників щоразу частково перебудовувати підприємство. Після пожежі 1854 року дерев’яний склад святого Томаша вирішили більше не відновлювати в старому вигляді. На його місці в 1854–1856 роках звели новий мурований корпус.
Та найбільшим ударом для комплексу стало банкрутство Пйотра Штайнкеллера на початку 1850 років. Після фінансового краху підприємство спершу перейшло під контроль держави, а пізніше — Банку Польського.
Новий доленосний етап настав у 1868 році, коли паровий млин придбав банкір Ян-Готліб Блох. На відміну від попередніх власників, він не планував відроджувати промислове виробництво. Блох вирішив перебудувати підприємство на військові казарми. Відтоді територію почали називати казармами Блоха (koszary Blocha), а млин на Солці остаточно втратив своє промислове призначення.
Зникнення об’єкта з міського простору
Демонтаж будівель колишнього промислового гіганта відбувався поступово, розтягнувшись на кілька десятиліть. На початку XX століття розібрали найближчий до вулиці Солець дерев’яний склад святого Петра. У період між 1921 і 1935 роками знесли головний корпус млина разом зі складом, що стояв перпендикулярно до нього. Між 1935 і 1939 роками демонтували мурований склад поблизу вулиці Смольної. Причиною стала нова містобудівна програма. На колишніх промислових ділянках планували звести житловий квартал. Залишки комплексу були остаточно знищені під час Другої світової війни.
На місці історичного підприємства височіє паркова зелень між віадуком мосту Понятовського та вулицею Солець. Жодна пам’ятна таблиця не нагадує про споруду, яка колись стала одним із найважливіших промислових символів Королівства Польського.
